Історія створення с. Володимирівка

Село Володимирівка розташоване на річці Малий Утлюг. Із західного боку проходить залізниця, яка при споруді 1875 називалася Лозово- Севастопольська (потім Катерининська) тепер Придніпровська залізниця.

Центр села від станції Якимівка знаходиться на відстані 2,5 км, а околиця села підходить до кордонів станції і території колишнього заводу «Стандарт». Зі східного боку об'їзд проходить автомобільна траса, побудована в 1949 році. І залізниця і автомобільна траса проходить близько біля села, перерізаючи землі нашого колгоспу, що представляє зручне географічне положення для колгоспу. З районним центром, який знаходиться на відстані до 25 км (Мелітополь) село має зручні зв'язки, як з автотрасою, так і залізницею. Від обласного центру село знаходиться на відстані 150 км.

Заселено село в 1861 році українцями і росіянами з Полтавської, Чернігівської, Харківської губерній. (названо на честь першого жителя).

Землі села Володимирівки входили в Мелітопольський район і на рубежі ХVІІІ - ХІХ столітті представляли дике поле заросле високою травою, де водилося багато диких звірів (вовки, зайці, дикі коні).

Не далеко від села Володимирівка проходить Чумацький шлях, по якому чумацькі каравани йшли на південь у Сиваш за сіллю. По цих дорогах проходили і російські війська проти кримських татар і турків, тут проходили Запорізькі козаки, загони Степана Разіна і солдати Суворова і Кутузова.

У 1861 році почало заселятися село Володимирівка, а в 1862 році по правому березі річки Малий Утлюг виникло село Олександрівка, поселенцями якого є болгари з Бессарабії. Першим жителем села Володимирівки по 3,5 десятини землі на душу. Переїхало сімей небагато, і двори розташувалися ближче до річки. Води в річці було багато (2-3 сажні), дуже багато було риби.

Землі у жителів села Володимирівка було мало (60 десятин), навколишня земля належала Радіонівці (сусідньому селу). Південні масиви землі належали великому французькому власнику соляних промислів поміщику Феліберу, де тепер великий овцеплемзавод «Комуніст».

Поступово населення села Володимирівка росло і землі стали займати у радіонівців. Так заселялося від центру села Володимирівки, Юрівка (Рідне поле). За розповідями старожилів Борох Акиліни Митрофанівни (вік 109 років), назву селу дали по імені глави сім'ї, яка перша переселилася з Полтавської губернії. Господарство в перший час велося примітивним способом.

В після реформений період в селі відбувається виселення заможного прошарку, що особливо характерно на півдні. Сусідні станції Якимівка і Сокологірне мали хлібні осипкі, що належать великим підприємцям (в Сокологірне поміщику Феліберу). Близькість залізниці (Лозово-Севастопольської) сприяло розвитку торгівлі та проникненню капіталізму в сільське господарство.

Серед жителів села Володимирівка почали виділятися заможні селяни, які наймали працівників на період збирання врожаю.

Воєнні роки

У період війни фронт проходив в близи Мелітополя і на території села Володимирівка. У чотирьох кілометрах від села Володимирівки по річці Малий Утлюг стоїть пам'ятник на братській могилі загиблих полтавців.

Загін полтавських залізничників отримав завдання виїхати в Крим. 15 квітня прибув на станцію Якимівка, тут загін вступив у нерівний бій з дроздовці. Багато хто загинув, а близько 80 осіб потрапили в полон. Вранці на другий день полонені були виведені на розстріл. Дивлячись смерті в очі 62-річний коваль сказав: «Мі помремо, но знайте: перемога буде на боці робітнічого класу!» (Газета «Серп і молот», квітень 1968).

У 1924 році в Полтавських паровозоремонтних майстерень відлитий пам'ятник, який встановлений на могилі героїв. (Газета «Серп і молот» квітень 1963 року).

У період колективізації першими добровольцями були такі товариші: Жевнеров, Стрюченко (голова колгоспу).

Першими славними трудівниками колгоспу, які переносили всі труднощі, були товариші Тишкина Марія, Шостак Анна, Надтока Дмитро, Калайда Євдокія, Тюкова Анна, Гаєнко Григорій, Балібок Петро, ​​Борох Микита, Гаєнко Степан, Гоцик Анна, Казабаш Іван, Кондяков Степан, Рознік Анна , які й тепер проживають в селі і частина з них трудяться в колгоспі.

У роки колективізації велику роль зіграли перші комсомольці села: Радченко Петро, ​​котрий нині працює в місті Красний Луч. У ті далекі роки він очолив роботу червоного куточка при сільській раді, проводив велику агітаційну роботу серед селян.

Велику роботу проводили комсомольці Федоров Іван, що став першим головою сільської ради села Володимирівки, Саріменко Іван Олексійович, пізніше по путівці комсомолу направлений на роботу в органи ЧК. Тепер він підполковник у відставці працює заступником голови міськвиконкому в місті Запоріжжя, Орджонікідзевський район. Парій Микола Андрійович, який очолив перший комсомольську організацію села, Сич Павло Іванович.

Всі вони за призовом нашої партії, уряду пішли на фронт в дні Великої Вітчизняної війни, Федоров Іван і Охріменко Іван Олексійович після війни продовжували служити в лавах Радянської Армії. Зараз Федоров Іван проживає в місті Києві. Парій Микола Андрійович, член КПРС, зараз очолює перший комплексну бригаду колгоспу ім. ХХ з'їзду КПРС, розташованого на території села, Сич Павло Іванович працює бригадиром тракторної бригади цього ж колгоспу.

У серпні 1941 року село було окуповане німецько-фашистськими окупантами. У селі, в основному, стояли румуни. Але роботою колгоспників керував німець Бренер. Бої проходили великі, так як село розташоване поблизу станції Якимівка.

Зі спогадів жителів села можна відзначити наступне. При переході з села Володимирівки в Олександрівку через річку є могила, в якій поховані 32 жителя села, чоловіків різних віків. Їх розстріляли як заручників, за шкоду заподіяну перукарем Лукович, який порізав проведення зв'язку румунів.

На території села є братська могила, де поховані 55 радянських воїнів, загиблих при звільненні села.

Наші герої 

Наше село пишається тим, що дало країні такого героя, як Антон Юхимович Буюклі. У нашому селі він закінчив семирічку. А коли організовувався колгосп, він разом з матір'ю вступив в артіль. Скоро Антон вступив до комсомолу. Мати не могла нахвалитися своїм сином, колгоспники своїм односельцем: «Що працював, уже в бригадири вийшов, до науки великий інтерес має. У агрономи хоче піти. Але підійшов термін, Антона призвали в армію. Поїзд відвозив його в самий далекий край Батьківщини - Сахалін.

У боротьбі за Сахалін він повторив подвиг Олександра Матросова і вписав славну сторінку в історію боротьби за визволення цього далекого клаптика землі нашої Батьківщини. Там його й поховали. На надгробку бійці нашвидку написали слова: «Сержант Антон Юхимович Буюклі. Він любив життя, але Батьківщину любив вище життя. Тут на Сахалінської землі він повторив подвиг Матросова».

У 1963 році приїжджали на Батьківщину героя дружина і син Антона Буюклі: Поліна Федорівна Буюклі і син Анатолій Антонович. Дружина проживає в місті Нижній Тагіл (вул. Орджонікідзе, будинок 5, кв. 81), син служить у лавах Радянської Армії. На Сахаліні, де загинув Антон Буюклі, увічнена пам'ять героя, ім'ям якого названа станція Буюклі.

Фашистські банди завдали великі втрати селу. Були зруйновані 2 корівника, свинарник, вівчарня. Їх довелося будувати на новому місці на фонди колгоспу. Ще тривали бої із загарбниками, а трудящі села під керівництвом комуністів уже взялися за відбудову народного господарства.

У господарстві, підірваному війною і великою посухою 1946 р. не вистачало машин, сортового насіння, фуражу. На перших порах після війни земельні ділянки оброблялися коровами. Але держава забезпечувала колгосп насінням, а в 1945 році на полях колгоспу з'явилися трактори. Трудівники села відновлювали своє господарство, підіймали культуру і побут його трудівників.

Розбудова села

У 1947 році почав свою роботу клуб, де демонструвалися кінофільми, почав свою роботу фельдшерський ділянку. За період з 1953по 1963 в селі побудовано на новому місці замість незатишних землянок 75 нових будинків. У 1963 році в порівнянні з 1953 роком збільшилася заробітна плата колгоспників у 4 рази. У селі йде успішне будівництво нового фельдшерського ділянки, працює сільська бібліотека, де є 75000 книг. Бібліотекою охоплено 555 людина-читачів. Навесні 1964 намічається ввести в дію читацький зал. У селі побудована баня.

У жовтні 1963 року село підключено до державної електромережі, і жителі мають цілодобовий світ вже за перший місяць підключення села до державної електромережі встановлено 14 телевізорів. Село повністю радіофіковано.

Великий загін в селі складає сільська інтелігенція. Тут працює 13 вчителів, 3 медичного працівника, 6 ветлікарів, завідувач сільською бібліотекою і сільським клубом. При восьмирічній школі організована вечірня середня школа сільської молоді, де без відриву виробництва здобувають середню освіту 55 чоловік.

У центрі села, жителі вирощують молодий парк, де планується розпочати будівництво нового будинку культури. У побут молодої сім'ї тісно увійшли газети і журнали. На 180 дворів села проведена підписка 1200 примірників газет і журналів.

На території села є сільмаг, продуктивний магазин, черговий ларьок.

Чудово працювали механізатори в колгоспі. На збиранні кукурудзи зайняли перше місце по колгоспу тракторист Стрючков Микола Ілліч, який за високі показники занесений на районну дошку пошани.

У колгоспі мається дружна партійна сім'я. Її очолює випускник Харківської партійної радянської школи Кузнєцов Дмитро Микитович. На найвідповідальніших ділянках тваринництва з честю несуть вахту комунізму Бражко Іван Омелянович, завідувач ферми великої рогатої худоби, бригади №2, який підняв її на належну висоту. Правлінням колгоспу керує комуніст Головенко Григорій Дорофійович, студент 6 курсу сільськогосподарського інституту.

Всього в партійній організації села 26 комуністів. Бойовим помічником партійної організації є комсомол села, що нараховує 55 комсомольців. Очолює комсомольську організацію Усова Людмила Петрівна.

Комсомольці і молодь брали активну участь в будівництва нового корпусу школи: Болібок Ольга Миколаївна, нині ланкова по вирощуванню високих врожаїв кукурудзи, шофера Гаєнко Володимира Григоровича, Петрова Леоніда Григоровича.

Днями в село Володимирівка приїхав до родичів Герой Радянського Союзу Хребтов Федір Юхимович, який в 1940 році жив і працював у селі Володимирівка. Тут він одружився на колгоспниці нашого колгоспу. У товариша Хребтова Ф.Е. відбулася цікава зустріч з орденоносцем, учасником Великої Вітчизняної війни, нині головою сільської ради товаришем Масловим Миколою Павловичем, з яким, як з'ясувалося, служив в одній частині, разом йшли на захід, виганяючи з рідної землі фашистських загарбників. Товариш Хребтов тимчасово проживає в селі Володимирівка, і наше село пишається тим, що серед наших односельчан проживає Герой Радянського Союзу.

У селі проживають орденоносці - учасники Великої Вітчизняної війни Борох Петро Микитович - депутат районної ради депутатів трудящих нагороджений Орденом Леніна, як кращий механізатор колгоспу. Молчанов Олексій Петрович нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня та іншими урядовими нагородами, нині в колгоспі проживають і трудяться бригадир третій комплексної бригади товариш Іочков Іван Миколайович і рядовий колгоспник Борох Микита Пилипович, які зуміли евакуювати колгоспну техніку в період тимчасового відступу, зберегти її і повернути колгоспу після визволення села.

Зі спогадів жителів села можна відзначити наступне. При переході з села Володимирівки в Олександрівку через річку є могила, в якій поховані 32 жителя села, чоловіки різних віків. Їх розстріляли як заручників під час пошуків перукаря Лукович, який порізав проведення зв'язку румунів.